Один з моїх найнеприємніших спогадів з дитинства – це невиразне відчуття, що від хлопчиків краще триматися на відстані. Ні, навколо було повно нормальних хлопців, з якими було весело грати, були й такі, з ким можна було б і по-справжньому дружити… АЛЕ!... Варто тільки почати трохи ближче спілкування, ну, наприклад, поїхати кататися разом на Великих, ну чи там я не знаю, сісти поруч і обговорити щось насущне, як обов'язково поруч виникав хтось змовницьки підморгуючий і одразу обізнаний, мовляв, що, нареченого собі знайшла? І що найнеприємніше, це були зовсім не мої дражливі ровесники, - ровесники в таких випадках просто посилалися за адресою, і питання на цьому було вичерпано, - а цілком собі дорослі люди (переважно дідки бабки), яких посилати було не комільфо. "Та це мій друг," - делікатно намагалася я тримати оборону особистого простору. «Жанихи! Наречені!» - упиралося старше покоління у захваті від власної проникливості.
Так, помалу хлопчаки віддалялися від дівчат, у компанії всім разом ще можна було спілкуватися, а ось мати друга хлопчика - її, ризик нарватися на сусідську бабусю-резонера занадто високий, воно того не варте! У мене немає жодного прикладу з дитинства, щоб хлопчик дружив із дівчинкою, ні у власному житті, ні у житті друзів. Це дуже шкода, тому що таке спілкування, мабуть, здатне дуже полегшити і перехідний вік, і подальше доросле життя.
Для мене просто дивно, як це в «Блакитній бусинці», наприклад, Каролінка товаришує з Петреком, а в «Сніговій королеві» Кай з Гердою, і жодного разу не звучить вердикт «Жанихи!».
Дивлюся зараз, як спілкуються п'ятирічні діти, друзі та подружки моєї дитини, і не натішуся: вони поки що вільні від умовностей, для них зовсім не важливо, з ким дружити, з хлопчиком чи з дівчинкою, головне, щоб разом було весело і цікаво! Адже дружба вона і є дружба, до чого тут женихи та нареченої.
Залишити коментар